Цивільний кодекс України досить велику увагу приділяє регулюванню банківських договорів і зобов’язань, які виникають на їх підставі. Вперше в українському законодавстві закріплено розгорнуту регламентацію цих відносин, які раніше регулювалися за допомогою підзаконних, загалом відомчих нормативних актів, а їх законодавче регулювання обмежувалось нормами відсилочного характеру.
Відносини між установами банків і клієнтами ґрунтуються на договірній основі, тобто банківських договорах. Правове регулювання банківських договорів здійснюється на підставі значної кількості різноманітних нормативно-правових актів, які належать до різних галузей вітчизняного законодавства, і, як наслідок, постає питання про галузеву приналежність банківських договорів. Ми не беремо за мету проаналізувати всі договори, які використовуються в банківській діяльності, а лише ті, які належать до виключно банківських операцій, для здійснення яких необхідна ліцензія Національного банку України.
Основу правового регулювання банківських договорів мають складати певні теоретичні положення правової науки, які дозволяють оцінювати їх оптимальність як з позицій практичних потреб, так і з позицій юридичної розробки.
Взагалі, питання щодо галузевої належності банківських договорів серед науковців є досить спірним. Досить велика група авторів розглядає цивільно-правову концепцію. Так, цивільно-правова наука традиційно розглядає банківське право як частину цивільного права. Зокрема, така думка була висловлена Іоффе О.С. Серед цивільних зобов’язань він виділяє групу зобов’язань з кредитування та розрахунків.
Наприклад, Шешелія Р.В. вважає, що кредитні відносини в широкому розумінні не можна вважати комплексними, бо комплексним інститутом є тільки відносини, які виникають у зв’язку з видачею, використанням та поверненням грошових коштів, тобто кредитні відносини в вузькому розумінні, оскільки визначенні в цьому інституті відносини цивільно-правового характеру та інститут в цілому належить до сфери цивільного права [1].
Орлюк О.П. вважає, що значне поширення імперативних норм при регулюванні банківської діяльності не підриває цивільно-правової природи банківських відносин, пояснюючи, що ці норми ґрунтуються на рівноправності, автономії, самостійності та свободі поведінки учасників у процесі здійснення банківської діяльності, в першу чергу, на договірних відносинах.
Кунік Я.А. стверджує, що в договорах розрахункового рахунку і банківської короткотривалої позики нормами цивільного права регулюються такі питання, як укладання цих договорів, зміст деяких прав та обов’язків сторін, заставне забезпечення позики [2].
Ряд авторів дотримуються точки зору, відповідно до якої банківські договори є інститутом господарського права. Наприклад, Коган Л.М. вважає, що відносини, в яких беруть участь банки, є господарсько-правовими. Танчук І.А. розглядає кредитні правовідносини як частину господарського права, включаючи кредитні зобов’язання в групу господарських зобов’язань з передачі майна у володіння, користування, розпорядження на умовах повернення рівноцінного майна. Агарков М.М. з цього приводу писав, що „в складі господарського права вирізняють цивільне право і торгівельне право, які, зазвичай, розділяють в якості предмета юридичних дисциплін. Банківське право, в основному, являє собою спеціальний розділ торгового права, який присвячений банкам” [3]. Але така точка зору характерна для 20-70-х років, тобто специфічного періоду, коли в основу правового регулювання було закладено співвідношення та взаємодію планової економіки та майнових елементів у виробництві.
Брагінський М.І. вважає, що господарськими договорами можна вважати лише такі, які наділені певними ознаками. До числа таких ознак відноситься, зокрема, особливий склад учасників. Господарськими є тільки такі договори, які укладаються між організаціями, що наділені правами юридичної особи, при цьому не має значення, яка саме це організація. Відповідно договір, в якому хоча б один з контрагентів – громадянин, в коло господарських входити не може [4].
Відповідно до ст. 2 Господарського кодексу України учасниками відносин у сфері господарювання є суб’єкти господарювання, споживачі, органи державної влади та органи місцевого господарювання, наділені господарською компетенцією, а також громадяни, громадські та інші організації, які виступають засновниками суб’єктів господарювання чи здійснюють щодо них організаційно-господарські повноваження на основі відносин власності.
Таке розмежування можна пояснити особливостями правового регулювання Цивільного та Господарського кодексів. У п. 1 ст. 4 ГКУ вказується, що не є предметом його регулювання майнові та особисті немайнові відносини, що регулюються Цивільним кодексом України. Але предмет ГКУ полягає в регулюванні господарських відносин, що виникають у процесі організації та здійснення господарської діяльності, що по суті є майновими відносинами, оскільки під господарською діяльністю, відповідно до ст. 3 ГКУ розуміється діяльність суб’єктів господарювання у сфері суспільного виробництва, спрямована на виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність.
Провести розмежування тут можна, лише взявши за основу положення, що ЦК України регулює всі майнові відносини, тобто такі, які мають і повинні мати приватно-правовий характер, а особливості правового регулювання у сфері майнових відносин мають регулюватися ГК України [5].
Отже, при використанні „суб’єктного” критерію не завжди можливо відокремити господарські договори від цивільно-правових, оскільки тоді всі договори, які укладаються підприємцями, необхідно відносити виключно до господарських (тоді доведеться визнати господарськими трудовий договір та договір купівлі підприємцем меблів для офісу тощо).
Сарбаш С.В. пропонує замість дихотомічного ділення договорів на підприємницькі та неторгові, трьохчленне ділення, тобто: 1) договори, які можуть укладатися як в торговому, так і в цивільному обороті; 2) договори, стороною яких завжди повинен бути підприємець; 3) договори, які можуть укладатись виключно між підприємцями [6]. Вона відносить банківські договори до другої категорії, не роблячи акцент на їхній підприємницькій природі, тобто не відносячи їх до числа господарських договорів в чистому вигляді.
Виникає питання про особливості банківських договорів та чи приводять ці особливості до таких якісних змін у природі цих договорів, які б дали можливість виділити їх з предмета регулювання цивільного права.
Вважаємо, що не викличе заперечень той факт, що банківські договори мають певні видові особливості та в принципі можуть бути віднесені до особливої категорії договорів. Враховуючи те, що банківські договори мають родові риси, притаманні цивільно-правовому договору як єдиному інституту, відсутні підстави для виключення їх із загальної системи цивільно-правових договорів.
Разом з тим, чимало дослідників визнають банківські договори „комплексними інститутами”. Наприклад, Олейник О.М вказувала, що інститут банківського рахунку є комплексним за своєю правовою природою та об’єднує в собі публічно-правові та приватно-правові аспекти [7].
Поняття банківської діяльності та банківського права Для того, щоб визначитись з галузевою належністю саме банківських договорів, необхідно, по-перше, зрозуміти сутність та співвідношення таких понять як „банківська діяльність” та „банківське право”.
Ухтуєв Г.А. вважає, що банківське право являє собою комплексний інститут, провідне місце в якому займають норми цивільного та торгівельного права, які регулюють організацію банківської діяльності та здійснення банківських операцій, майнові відносини, що складаються між банками та клієнтами.
На думку Єфімової Л.Г., банківська діяльність регулюється нормами різних галузей права, головним чином, цивільного, фінансового та адміністративного.
Бірюков П.М. та Карасьова М.В. вважають, що банківське право являє собою сукупність правових інститутів та норм, що регламентують більш або менш відособлені відносини, які відрізняються якісною своєрідністю. При цьому вони зазначають, що банківське право носить комплексний характер.
Костюченко О.А. робить висновок, що банківське право слід розглядати як комплексну галузь, оскільки норми банківського права включають норми інших галузей права (наприклад, норми цивільного права), регулюють товарно-грошові відносини або застосування застави у кредитних правовідносинах. Норми адміністративного права регулюють управління кредитною системою і визначають основи побудови банківської системи в країні [8]. Однак він не визнає, що банківське право є самостійною галуззю та визначає банківське право як підгалузь фінансового права.
Юридичний словник-довідник за редакцією Шемшученка Ю.С. визначає поняття банківського права, „як сукупності правових норм, які регулюють діяльність банків, їхні взаємовідносини з клієнтом (організаціями і громадянами), яких обслуговує банк”. При цьому акцентується увага на комплексності цього поняття.
Орлюк О.П. вказує на помилковість розуміння банківського права як невідокремленої складової частини цивільного права або тяжіння його до господарського права, як на цьому наголошують деякі автори, оскільки йдеться про регулювання одного з видів підприємницької діяльності [9]. При цьому зазначає, що не можна заперечувати величезну роль адміністративно-правових та фінансово-правових норм у складі банківського законодавства, але це зовсім не применшує значення норм цивільного та господарського права, які супроводжують здійснення банківської діяльності [10]. Однак в цього автора немає однозначності: з одного боку, він вказує на перевагу в регулюванні банківської діяльності адміністративними нормами, з іншого боку – зазначає, що значне поширення імперативних норм не підриває цивільно-правової природи банківських відносин.
Серед вчених відсутня єдність в розумінні сутності банківського права України. Можна виділити такі основні точки зору. Одна з них, що банківське право – це самостійна галузь права, яка має свій предмет і метод правового регулювання [11]. Французькі юристи (наприклад, Ж. Стуфле) розглядають банківське право як самостійну галузь права, спираючись на те, що воно має притаманний лише йому специфічний предмет правового регулювання. Однак автори тільки констатують цю точку зору, не наводячи на її користь конкретних аргументів.
Переважна більшість вчених (Костюченко О.А., Орлюк О.П., Карманов Є.В., Єфімова Л.Г., Тосунян Г.А., Екмалян А.М. та ін.) не заперечують, враховуючи сучасні тенденції вдосконалення законодавства, що оформлення банківського права, як самостійної галузі права, можливе лише в перспективі.
Інші вчені заперечують самостійність банківського права як галузі права, традиційно розглядають банківське право як підгалузь фінансового права [12]. Для підтвердження прихильники цієї точки зору наводять такі аргументи: відсутність характерних лише для банківського права предмету та методу регулювання суспільних відносин, існування проблеми співвідношення та розмежування предмета і методу банківського і цивільного права.
Вони виділяють норми цивільного та фінансового права, при цьому не враховують норми адміністративного та господарського права. Годме П. визначив фінансове право, як галузь публічного права, предметом якого є норми, які регулюють державні фінанси [13]. Отже, він виділяє банківське право, обмежуючись лише сферою, що має відношення до фінансового права, ігноруючи норми приватного права.
Також одним з принципів фінансового права є принцип єдності фінансової системи. Але вважається, що фінансова та банківська системи незалежні одна від одної; банківське кредитування не є частиною фінансової системи [14]. Таким чином, незалежність цих двох систем є наслідком порушення принципу єдності фінансової системи, що в принципі неприпустимо.
Орлюк О.П. зазначає, що в процесі управління банківською системою з боку центрального банку грошові (фінансові) фонди не утворюються. Через це управлінська діяльність центробанку із залучення грошових коштів від комерційних банків не спрямована безпосередньо на покриття державних витрат у ході реалізації соціально-економічних, оборонних та інших програм. Управлінська діяльність є лише способом, методом грошово-кредитного регулювання [15].
Єфімова Л.Г. робить висновок, що суспільні відносини, які регулюються банківським правом, неможливо визнати настільки своєрідними, щоб вони могли становити предмет окремої галузі права [9]. Такі особливості полягають в: 1) актах законодавства, які належать до різних галузей права; 2) неоднорідності відносин; 3) різних методах правового регулювання; 4) несвоєрідності предмету правового регулювання. Вважаємо за доцільне погодитись з цією позицією, оскільки за визначенням відомих вчених, галузь права – це сукупність правових норм (приписів) інститутів права, що регулюють певну сферу суспільних відносин у межах конкретного предмета й методу правового регулювання з урахуванням принципів і завдань такого регулювання [16]. Те саме можна сказати і про метод правового регулювання, точніше про відсутність єдиного методу для банківського права в цілому. Алєксєєв С.С. зазначав, що всі основні ознаки галузі права необхідно розглядати в єдності. Також це стосується єдності предмета та метода правового регулювання [17].
Зазначена точка зору підтверджується аналізом методу правового регулювання та відносин, які виникають в банківській діяльності, що наведений нижче.
Оскільки об’єктом регулювання з боку банківського права виступає банківська діяльність, доцільно розглянути, що являє собою банківська діяльність та яким чином вона регулюється. Банківська діяльність – це цілий комплекс банківських операцій: залучення грошових вкладів, розміщення коштів, здійснення розрахунків, ведення рахунків, купівля-продаж монетарних металів тощо.
Не можна не погодитись, що до банківської діяльності належить комплекс із трьох основних (базових) видів операцій, які здійснюються на підставі банківської ліцензії НБУ, утворюють первинну сферу банківської діяльності та належать до виключно банківських операцій: 1) залучення у вклади грошових коштів фізичних і юридичних осіб, 2) розміщення зазначених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик та 3) відкриття і ведення банківських рахунків фізичних та юридичних осіб.
Ці операції здійснюються на підставі цивільно-правових договорів між банком та клієнтом шляхом укладання кредитного договору, договору банківського рахунку та банківського вкладу. Ці відносини є цивільно-правовими, оскільки засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні та майновій самостійності сторін, тобто застосовується цивільно-правовий метод регулювання суспільних відносин. Але це зовсім не означає, що цей метод застосовується до банківської діяльності в цілому.
Безперечно, що банківська діяльність пов’язана з неоднорідними суспільними відносинами, які можуть регулюватися по-різному, тобто застосовувати різні методи правового регулювання в залежності від регулювання цих відносин публічним чи приватним правом [8]: владних приписів, автономних рішень, координації та рекомендацій. Відбувається взаємодія публічного та приватного права, правовим виразом якої є поява комплексних галузей законодавства.
Читати далі -
http://www.justinian.com.ua/article.php?id=2832